БАТЬКІВЩИНІ
Я не ніс на Голгофу хреста,
Не штовхав конвоїр мене в спину,
Я тебе добровільно покинув,
Бо затьмарила зір сліпота.
Під промінням чужої краси
Я шукав і натхнення, і втіху.
Так життя із завзяттям коси
Все зрізало за віхою віху.
Скаже хтось: тобі скаржитись годі,
В решті решт, ти такий не один.
Є і світло, й достаток в господі,
Де зростають і донька, і син.
Все то так. Та відлуння нові
Все частіше розрізують тишу.
І гарячі вітри степові
Мою душу, як віти, колишуть.
З кожним днем все густіш сивина
Наче сніг, осідає на скронях…
Не здобув золотого руна,
Заробив мозолі на долонях.
Випив я свою долю до дна,
Чи ще й зараз продовжую пити?
Краю мій, є моя в тім вина
Що на відстані мушу любити
Простір твій, твої зорі рясні,
Твої ранки і ночі духмяні?
Що без тебе пройшли мої дні
І розтанули в сизім тумані…
Вже злетіла з очей сліпота,
Та поклажа напружує спину.
Бо давно вже несу я хреста,
Кожен день, кожну мить, без упину.
НА СОРОКОВИНИ В. ІВАЩЕНКА
Частіше дощ і рідше просинь,
Давно замовкли солов’ї,
Коронавірусная осінь
Диктує правила свої.
Стріляє ворог наудачу,
Що зачаївся в гущині,
Просту вирішує задачу:
Чи далі жить тобі, чи ні.
Той хрест сльозами вже омито,
По щирості — не напоказ.
Коронавіруснеє літо
Забрало кращого із нас.
Важка й непоправима втрата,
Що не приснилось би й ві сні,
Вітчизни вірного солдата,
Що звав вперед її синів.
Загоять з часом наші рани,
Буття не схлине течія.
Та в небесах людської шани
Твоє зоріє вже ім’я.
ОДА СОНЦЮ
Для мене сонце як наркотик,
І де знайти на це слова,
Як сяйва сонячного дотик
І тіло, й душу зігріва.
Я ріс під думу тополину
При полину і солов’ях,
І вираз «сонячна Вкраїна»
Я оцінив лиш в цих краях.
Там, біля рідного віконця,
Повитий мріями юнак,
Приймав я пестощі від сонця
Як повсякдення вірний знак.
З тих весен літ пройшло немало…
Хоч кров не блідою була,
Мені завжди не доставало
Того, вкраїнського, тепла.
І хай небесне те світило
І тут таке, як і у нас,
Якась мене штовхає сила
Підставить спину зайвий раз.
Знать, актуальні і донині
Оті Тарасові слова…
Хоч світить сонце на чужині,
Але не надто зігріва.
***
Чи побуваю в тім краю,
Де народився я і ріс?
Де мрії і жагу свою
Плекав я, тішився і ніс.
Там, де краплиночки роси
Торкалась ніжно босих ніг,
В обіймах рідної краси
Свою я вибрав із доріг.
Там в височінь мене вело
Небесних світло ліхтарів…
Там бур’яном все поросло,
І сад без мене постарів.
Я не вбачав у тім гріха,
Що там роками не бував.
А час, що спогадом стіка,
У срібло скроні фарбував.
Горить далекий небосхил,
Де поєднались біль і лють.
І свіжих тисячі могил
До серця маревом пливуть.
ДО ЮВІЛЕЮ
Ні, пані, вам не личить ювілей,
Ви жінка поза віком, як на мене.
Хай ваші вуха змащує єлей
І вашої краси цвітуть знамена.
Хай гріються в достатку ваші дні,
І радість пломеніє в вашій хаті.
Хай ваше літо радують пісні,
А мрії і високі, і крилаті.
Літа, літа, вас менше не стає,
Життя веде нас, як стежина в житі.
І тільки спогад нас не віддає
Допоки живемо на білім світі.
МИХАЙЛУ ВОЛИКУ
Як воно сталося, друже Михайле,
Що закінчився життєвий твій шлях,
Так несподівано, так незвичайно
Світлі надії розсипались в прах.
Доля тобі не давала спокою
Тут, серед нас в петербурзькій імлі,
Та удостоївсь ти честі такої —
Бути похованим в рідній землі.
В краї чужім ти Вітчизною марив,
Рідну Полтавщину не забував,
А, як насунули чорнії хмари,
Біль України в собі відчував.
Мабуть, і в цьому буває потреба —
Так повернутись в коханий свій край,
Щоб всіма барвами рідного неба
Вічний твій сон боронив небокрай.
ДО І ПІСЛЯ
Ні, це не сон, це все було,
Гостили ми як брат у брата.
І ось тепер на все село
Накрила стіл війна треклята.
І вип’ють на спомин душі
За упокій і скорбну долю
Уся рідня й товариші
Того, що впав за честь і волю.
Того, що міг би жить і жить,
Кохать дітей і сіять жито.
Його життя в єдину мить
Було осколками прошито.
І добрі люди прокленуть
Того лихого супостата,
Що в цю жахливу
каламуть
Віддав наказ вбивати брата.
Все та ж природа навкруги
І, як раніш, рве душу пісня,
Та є біда і вороги.
Час розколовсь на до і після.
РОЗДУМИ
Дивлюсь на молодих дівчат
І щемно млію потихеньку.
Який цвіте роскішний сад
І рве навпіл моє серденько.
Воно ще б’ється згаряча,
Як хвилі об високу скелю.
І не поплавилась свіча
В моїй неприбраній оселі.
Та скільки їх не викликай,
Літа не вернеш молодії,
Давно пішли за небокрай
Твоя весна, твої надії.
Вже час твій котиться з гори,
І будять сон минулі рани.
І скільки «мед» не говори,
Солодше точно вже не стане.
ВЕСНЯНЕ
Як завше, знов до нас прийшла весна,
Барвиста, голосна, незвично рання.
Нехай цвiте і шириться вона,
А, головне, хай буде не остання.
Оновить нам і мрії, і думки,
І інше все, до чого серце б’ється.
Нові для нас відкриє сторінки,
З тих, що насправді є, а не здається.
Вже літо на червоному коні
Чекає нас у хвилях оксамита.
Хай буде щастя в кожному вікні
І всім вітрам душа твоя відкрита.
БРАТОВЕ ВЕСІЛЛЯ. СПОМИН
Переглядаючи світлини
Моєї давньої весни,
На крилах пам’яті я лину,
В мою минувшину, як в сни.
Ось ми веселою юрбою
Йдемо купатись до ставка
І ще не знаємо з тобою,
Що в вир потягне нас ріка
Тих почуттів, що в серці зріли.
Та відчуття уже були,
Що нас якісь нестримні сили
Одне до одного вели.
І, як не бачене ще диво,
Душа здригалася злегка,
Коли тебе ще несміливо
Моя торкалася рука…
Затім додому йшли веселі,
Доволі вчасно, вже коли
В дворі селянської оселі
Від страв ломилися столи.
Збирались люди на весілля,
Щоб привітати молодят,
І сміхом повнилось довкілля,
І виглядав щасливим брат.
І розцвітала наречена
Від світлих поглядів рідні,
Було і радісно, і щемно
Під свята жарти і пісні.
Коли ж упав на землю вечір,
Хоча весілля ще гуло,
Тоді замислили ми втечу,
Щоб прогулятись за село.
Ще зорі небо не квітчали,
Та легка тінь лягла на даль,
Своє кохання ми стрічали
Що вже дзвеніло, як кришталь.
Десь вдалині стихало свято,
А ми ховались у житах,
І згодом темрява крилата
Накрила нас, як добрий птах.
Нам з висоти світили зорі
І стрекіт коників лунав,
В їх жизнєрадісному хорі
Солодкий щем серця проймав…
Та як жита не колосились,
Той шал надій зійшов на прах,
Нещадна втрутилася сила —
По різних ми жили містах,
І знову стрілися не скоро.
Так і скотилось все з гори…
Та серед житнього простору
Тоді щасливі ми були.
І хай та зустріч промайнула
Лиш вогником в моїм житті,
Її вплели в моє минуле
На спомин струни золоті.
РОЗДУМИ
Я часто з сьогоденням жартував
В шерензі днів: і радісних, і смутних,
Все плани на майбутнє лаштував
І йшов, як в небосхил, у те майбутнє.
Минали тижні, місяці, літа,
І в їх лункім, безпечному полоні
Я ніс своє життя у майбуття
В своїй відкритій всім вітрам долоні.
І ось з усім, що знав і що умів,
Зійшов вкінець на піднебесну кручу,
І лиш тоді, здається, зрозумів
Ту істину просту і неминучу.
Що, як би не світилось на меті,
Яку б ти не виглядував розраду,
Та все, що було кращого в житті,
Для тебе, як не сумно, вже позаду.
БЕРЕГ ДОЛІ
Трава купалася в росі
І благодать дійшла до серця.
Клювали хватко карасі,
Я наловив їх пів відерця.
Над ставом пінився туман,
Що спав в обіймах очерету.
І я собі здавався сам
Лиш гостем з іншої планети,
Що прилетів в цей дивосвіт,
Здолавши і літа, і відстань…
Вже сонце глянуло з‑за віт
Як благовіст тепла і світла.
І прокидались навкруги
Перлини рідної природи:
І мальовничі береги,
І в травах сховані городи.
І сонця промені рясні,
І перші хвилі щемно кволі,
І поплавків короткі сни
На плеса чистому просторі…
Той світ поглинули роки,
Їх промайнуло вже немало.
Та ніби з помахом руки
Минуле в пам’яті повстало.
І негаразди голосні
Немов би зникли до останку.
І залишились лиш одні
Ще з юних літ знайомі ранки.
Я ніби знову в тім раю,
Де день займається поволі,
Що душу тішило мою
На берегах моєї долі.
СПОМИН
Була чудова літня ніч,
Що в цій порі ніяк не зайве.
З тобою йшли ми пліч-о-пліч
В промінні місячного сяйва.
До ставу стежка привела,
І щастя тішилось до рання
Посеред сонного села
На хвилях першого кохання.
Тремтіли душі і тіла
У молодят шкільного віку,
І ніч в обійми прийняла
Їх таємницю превелику…
Минали дні, пройшли літа,
В світах дороги розійшлися.
Вже я не той, і ти не та,
І наші мрії не збулися.
Змело, як хвилі на воді,
Згубилась стежка між садами,
Та все ж були ми молоді,
Коли майбутнє перед нами.
Де ми з тобою віч-на-віч
В обімах місячного сяйва.
О, та чудова літня ніч
Була в житті моїм не зайва.