До українців
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в “моголах” і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю “меншого брата”?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..
Джерело: “Вечірній Київ” 10 липня 1999 року
Голова Національної спілки письменників України Віктор Баранов залишив по собі значний творчий доробок як поет, прозаїк і перекладач.
Після закінчення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка Віктор Баранов працював у видавничій сфері, був головним редактором літературного журналу «Київ». Йому належить ряд збірок поезій і, зокрема, широко відомий вірш-заклик «До українців».
Якби так склалося, щоб Віктор Баранов не написав би більше нічого, окрім цього вірша-звернення «До українців», — він би цим одним увійшов би до золотих сторінок української літератури.
Але цей письменник написав ще багато віршів, які склали його поетичні збірки «Народження полум’я», «У середу рано», «Жоржини в маминім саду», «Поворожи на вранішній зорі», «Хата синьоока»; збірки літературних пародій та гуморесок «Вічний двигун», гумористичних повістей «Лауреат «Золотого пера» та «На межі тисячоліття»; сатиричного роману «Презент»; книг повістей та оповідань «Переступаючи поріг», «Смуга біла, смуга чорна»; романів «Притула», «Смерть по-білому», «Не вір, не бійся, не проси», «Заплава»…
Віктор Баранов — заслужений діяч мистецтв України, лауреат багатьох літературних премій.
***
Душа іще не настраждалась
І через те іще жива…
Сховавши під коріння жалість,
Трава рости не забува
І світ отавами дивує,
Себе в них вкотре воскреша.
Либонь, таки ж болить не всує
Її невидима душа.
Долоню простягну гарячу,
Погладжу сторожко траву –
І не зомлію, не заплачу,
А тільки серцем оживу.
Мов до іконки, нахилюся
До лику впертого стебла
І помолюся, помолюся,
Аби отава ще жила.
07.07.2013 р., Ровжі
***
Там, де вже й мальви не цвітуть, –
Отам прослалась наша путь
У теплу вічність.
І ми вступаємо в сліди
Позаминулої біди,
Як вовк у січні.
А хто в нас князь? А де наш Бог?
І хто блукає в соснах трьох,
Що снять край шляху?..
Себе впізнати в блукачах –
То краще б голову той шлях
Поклав на плаху!
То краще хай сосна впаде,
І друга, й третя – щоб ніде
Не знать нам спину.
І знову рушимо у світ,
Самі собі махнем услід,
І – вітер в спину!
Шкода лиш – мальви не цвітуть…
Та ми як-небудь, как-нибудь,
Без них звикаєм.
Зате нам світ – на видноті,
У нас із кожним на путі –
Любов навзаєм.
…Поглянь – уже встає зоря,
А в нетрищах календаря
Щезають дати.
І сіється космічний пил
На мовчазні хрести могил,
І плаче мати.
***
Поволі, по крихті,
по краплі стікає печаль
В урочище пам’яті
й там залягає, мов полоз.
І ті будяки, об які
ми колись покололись,
Уже перейшли в кольорову,
на глині, емаль
І світяться свято
на тлі пережитих річниць,
Сумних роковин,
у які не заходити двічі.
Притихла печаль,
мов дитя, заглядає у вічі,
Невизрілу тайну
ховаючи в схронах очиць.
А десь через простір,
невидимий звідси, з вікна,
Викреслює шлях
для майбутніх щасливчиків долю.
Я їхньою радістю
туги своєї не вволю –
І нота не та, і не та в мене
арфа й струна.
Не журиться ж небо,
що в ньому блакить одцвіта!
Й листок, що на воду упав,
ще поплавати мріє.
І радість про себе
сказати уголос не сміє,
І полозу лінь
розтуляти холодні уста.
08.08.2013 р., Київ
СОНЕТАРІЙ «ДО-МІНОР»
1
Зірвалося слово,
як висохлий, зайвий листок,
І хоче летіти,
віддавшись довірливо вітру.
А вітер і далі
веде свою пісню нехитру,
Почуту й почату ще там,
де пустельний пісок.
Зірвалося слово –
і світ цей од сліз не промок
І з горя не кинувся
йти по спасенну півлітру.
Кружляє листок –
я його й траєкторію витру,
Аби лиш не знати,
куди він упав і замовк.
Як звати цей час?
Листопад він, чи вже й словопад?
Іду через нього,
бреду навмання, навздогад
І знаю, що прихистку
в ньому давно вже немає.
Чи я з цілим світом,
чи й світ цей зі мною – невлад?
Та що вже вертати
й питати дороги назад…
Ген слово зірвалось –
нехай хоч воно політає.
2
Протяг долоню поклав
на розкрите плече –
Стислося серце.
Скінчилися сни про кохання.
Кліпнуло оком у шибку тонку
передрання,
Ніч перебувши у лоні
понурих печер.
Скрипнув осокір,
мов щось йому думку пече.
Скрипнув, як скрикнув,
зате не зійшов до зітхання,
Кроною вчувши утрату
свого бездогання:
Скоро із неї пишнота
на землю стече.
Вийду на ґанок,
де лащиться промінь зорі,
Ніч позіхає,
а спокій, мов пес, у дворі
Ходить нечутно
і погляд трима на воротях.
Скресне під серцем.
Тривоги нові і старі
Втихнуть, довірившись
цій незворушній порі.
Тільки ж навіщось
торкав мене холодно протяг…
3
Ніяк не звикну до жорстоких снів,
Які мене щораз ведуть на страту;
Із ночі в ніч переживаю втрату
Себе самого. І немає слів,
Хоч би й чаклунських,
із яких би сплів
Щонайміцнішу сіть своєму кату.
Таку мені присуджено розплату
За цілий міх призбираних гріхів.
Ізвідкіля ця люта ненасить
До катувань, в яких душа горить,
З якими ночі
дружбу водять вперто?
Прокинуся, а тиша аж дзвенить,
І сон іще в мені триває мить –
Настільки, щоб у нім
я встиг не вмерти.
4
В полях прочахлих оселився звук –
Ледь чутний спів
самотньої сопілки.
Він мовби кличе до своєї спілки
Всіх, перед ким
каштан упав на брук;
Усіх, кого провідав трем розлук
Гіркавим димом спаленої гілки,
Для кого дні – суцільні понеділки,
І не дається синій птах до рук.
А що ж моя знетямлена душа?
Чого тремтить, але не поспіша
В солодкий бран
бальзамового звуку?
Вона щось зна й підказує мені,
Що ми, хоч і обоє в сивині, –
Ще не рідня каштанові із бруку.
БАЛАДА ПРО ДОЩ І ЛЮБОВ
Уночі, у сонній тиші,
дощ навідався в долину;
чи шукав що, чи знічев’я
молодеча кров заграла –
захотілося розваги,
захотілося пригоди,
а можливо, що й любові
захотілося дощу.
Він ішов собі, і раптом –
перед ним лежить долина:
розпашіла, розімліла,
вся готова до любові,
вся така, що тут і мертвий
стрепенеться, хіть зачувши,
бо в її гарячім лоні
сто вулканів гоготить!
Небеса густі дрімали,
ліс темнавий на узгірку
кольоровий сон дивився,
загойдавши в гніздах, дуплах
сов, синичок, сойок, дятлів,
і сорок, і трясогузок,
і усіх можливих свідків,
ласих до чужих забав.
Дощ аж слиною вдавився:
ось так випала удача!..
І накинувсь на долину
з шалом огира жаского,
виціловував, голубив,
пестив цівками тугими,
сподівався на взаємність,
адже все до того йшло.
А долина – молодиця,
розпашіла, розімліла,
вже віддатися готова –
опустила раптом плечі
ще й згорнулася клубочком;
руки склавши між коліньми,
почала дрижати дрібно,
задубівши під дощем.
Ждала доторків гарячих,
теплих рук, долонь спекотних,
та натомість мокрий холод
загасив її жадання.
Дощ відчув, що біля нього –
не кохана, не коханка;
дощ відчув, що біля нього –
щось холодне і чуже.
І затих: що мав робити?
Запекла йому образа,
а чи прикрість гіркотою
стисла серце; збився подих.
І у чорнім-чорнім світі
не проблиснув жоден промінь,
не шелеснула травина,
не озвався птах чи звір.
Дощ подався світ за очі,
присягнувши більш ніколи
не вертатися в долину,
де отак його зустріли.
А долина лиш зітхнула
і подумала, що, може,
прожила б і без любові.
Але як же – без дощу…
06.08.2013 р., Ровжі
ПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ
Онімечена Німеччина,
Потуречена Туреччина,
Оболгарена Болгарія,
Омадьярена Ungaria,
Сакартвело суть – Іверія,
Недостріляна Ічкерія,
Оспідничена Шотландія,
Затюльпанена Голландія,
Геть заспівана Італія,
Вся в півнях барвистих Ґаллія,
Ословачена Словаччина,
Польщі пиха нерозтрачена,
Бабуїнська Бабуїнщина
І зросійщена Вкраїнщина.
***
Якби у часи Стефаника існував інтернет,
то пан Василь не мовчав би
предовгих шістнадцять літ,
бувши не годен вступити у слово,
що випекло б серце йому дотла
в забутому богом Покутті.
Якби у часи Стефаника був інтернет,
то пан Василь
розсилав би по цілому світу
своє непроказане слово,
своє розтерзання, свій тлум;
і може, хтось би й натрапив
на сайт Vasil Stefanyk.com.ua
і спробував би відчути
Стефаників біль
в електронному варіанті.
Та тільки у нас ніколи
не було б Василя Стефаника,
якби у часи Стефаника
існував інтернет.
***
Сон. І я уві сні походжаю
пейзажами Васильківського,
Пимоненка, Куїнджі…
Добре мені у літеплі їхніх барв,
світлого неба і простору
аж до обрію.
Ось у село увіходить
разом із чередою
сором’язливе і стишене надвечір’я
і за руку веде мене, п’ятирічного;
ось уже двір наш видно
в густісінькім спориші,
де розкошує тінь від осокора
край воріт;
мама виходить
і в двір заганяє корову,
що пишається-величається
знічено
повним пахучим вим’ям –
зараз гаряча цівка
випробує дійницю
на веселу й дзвінку,
на смачнющу мелодію,
і зашумує пінка,
і в мене покотиться слина,
і я завбачно прокинусь,
аби лиш не похлинутись.
Хапаюся жадібно за обривки,
за клапті сну,
а він розтає на очах,
випаровується безслідно,
з пам’яті вислизає
холодним байдужим вужем.
Сприкрений і ображений,
видивляюсь у досвіток:
що за пейзажі в ньому,
барви які, сюжети?
І сам собі дорікаю:
навіщо когось дурити…
Ось вона – дійсна реальність,
твоє життя.
Як учора, і передучора,
і стільки вже десятиліть
знову картини свої розвішує
Ієронім Босх.
11.08.2013 р., Ровжі
***
Подарували мені Пегасика
симпатичного, керамічного.
Він стоїть на моєму столі,
імітуючи біг а чи й навіть лет
(бо ж крилатий, з легендою згідно).
Усім своїм виглядом динамічним
закликає мене в політ
фантазійності, образів та метафор,
інспіруючи те,
що банально зоветься
натхненням,
творчим неспокоєм, –
щоб лиш я не закис у сидінні,
адже добре відомо: під камінь
незрушний вода не тече.
Добрий Пегасику!
Дякую за старання.
Наївність твоя зворушує
і розчулює.
Але я не прагну польоту над тим,
що вже бачив і знаю.
І Муза моя втомилася
від гармидеру, гуркоту, свисту,
від стрімголовості світу,
що й сам себе не збагне.
Дай відпочити крилам,
походи по землі – а раптом
десь натрапиш
на заповідний куточок,
галяву незайману,
незамулене джерело.
Отоді поклич мене
срібним іржанням –
я прилечу.
09.08.2013 р., Ровжі
***
Повнотілий серпень
стоїть над водою схололою,
дожидається ночі:
любить нічний зорепад.
А вночі не встигає
загадувати бажання,
хоч у нього й бажань –
усього лиш одне або два.
Упало б дві зірки –
і справдили б ті бажання.
Та зірки миготять,
збиваючи з пантелику,
піддурюючи загадувати
без краю-кінця.
Знову ніч настає, далі друга,
і третя, й десята,
серпень уже від безсоння втомився
і забув, скільки спершу
було в нього тих бажань.
Заплутавшись у бажаннях,
він стріпнув головою
і, наслання відгоняючи,
очі зімружив,
а через мить розплющив –
зорепаду як не було.
І знову стоїть над водою серпень;
і він змарнілий,
і вода іще холодніша,
і по ній витікає літо:
напевно, у теплі краї.
Серпень боїться признатися літові,
літо не має вже й хвильки
спитати у серпня,
яке ж то бажання
було в нього спершу, одне або два.
Ось так і минає і серпень, і літо,
а може, й життя.
05.08.2013 р., Ровжі
***
Осінь, осінь!.. Слово як наркотик,
Гіпнотичний звук на два склади.
Найщемкіший в цілім році дотик,
Зблиск весла прощальний
край води.
Затужу, на осінь захворію,
Наберусь мовчання у весла
І піду в багряну веремію
Спалювати спогади дотла.
І у цю дорогу без вертання
Хай мене ніхто не проведе,
І моєї не взискує тайни,
І мені не стрінеться ніде.
Лиш хіба що покрадьки, назирці
Піде вслід мені моя любов
З хитрою обачністю лисиці,
З мудрістю тисячолітніх сов.
Стишу крок, щоб наче випадково
Наздогнать мене вона змогла,
Щоб єдине проказала слово
Й далі замість мене в світ пішла.
06.08.2013 р., Ровжі